Віра Церкви (3). Слово Боже у зустрічі з культурою
о. Яків Шумило, ЧСВВ
У попередній передачі ми з’ясували, що Бог об’являється в історії, щоб промовити до людини зрозумілою їй мовою та запросити до спільності з Собою. Сповнення Божого Об’явлення виявилося в особі Ісуса Христа – воплоченого Божого Слова, Який відкрив людині шлях до спасіння. У цьому епізоді ми поглянемо на особливості пізнання Божого Слова крізь призму Святого Письма й Передання Церкви.
Єдине джерело Божого Об’явлення
Говорячи про Боже Об’явлення, необхідно зрозуміти, якими є джерела його пізнання. Догматична конституція ІІ Ватиканського собору Dei Verbum не ухиляється від цього питання і, навпаки, представляє відповідь, яка дозволяє нам переконатися в особливій оригінальності Собору. Попереднє католицьке богослов’я визначало два джерела, на які слід посилатися: Святе Письмо і Передання (Традиція). Однак великою проблемою, яка так і не була вирішена, було розуміння того, як одне і друге джерело пов’язані між собою і якою мірою вони містять Об’явлення. Відновлюючи патристичну і середньовічну богословську традицію, документ Dei Verbum робить крок вперед і стверджує, що Святе Письмо і Передання є нічим іншим, як єдиним Божим словом, переданим в різних формах: «Священне Передання і Священне Писання є тісно пов’язані між собою і взаємодіють, бо те і те, походячи з того самого божественного джерела, якимось чином злучаються в одно і прямують до тої самої мети. Бо Священне Писання – це Боже слово, оскільки воно записане під натхненням Святого Духа; а Священне Передання те саме Боже слово, що його Христос-Господь і Святий Дух доручили апостолам». Це визначення вказує, що Святе Письмо і Передання об’єднані за своїм змістом та походженням від єдиного Божого Слова, яке хоч пов’язане з людськими формами та звичаями, завжди залишається вираженням найбільшої таємниці.
Тому Боже Слово не можна ототожнювати лише зі Святим Письмом, адже це було б збідненням Об’явлення, а також мало б шкідливі наслідки для життя Церкви. Євангелист Іван нагадує наприкінці Євангелії, що Ісус здійснив набагато більше, ніж записано на папері (Ів. 21,25). Крім того, зміст чотирьох Євангелій до того, як був записаний, зберігався в пам’яті учнів Ісуса та передавався з вуст в уста, від однієї громади до іншої. Тому Отці Собору, коли йдеться про Святе Письмо як слово, у латинському тексті Dei Verbum називають його «locutio», словом, яке є сказаним, а не записаним. У цьому контексті вартими уваги є роздуми святого Томи Аквінського про те, чому Ісус нічого не написав. У своїй відповіді Тома розкриває глибоке значення Об’явлення як Слова Божого. Він зазначає, що Ісус не писав принаймні з трьох причин: по-перше, тому, що був великим учителем і як такий бажав, щоб Його вчення закарбувалося в серцях його учнів. Друга причина пов’язана з глибиною Христа: Він не зміг би знайти в письменстві простір, адекватний тому багатству, яке посідає. І відтак, щоб встановити порядок у передачі: від Нього до Його учнів, а від них – до всіх через форми, які вони знайдуть, щоб надати впорядкованості Його навчанню. Цінність роздумів святого Томи підтверджують і сучасні філософські системи, які досліджують способи людського мислення у просторі парадигми мови, проявленої у висловлюваннях. Той факт, що Ісус нічого не писав, зберігає живий характер Його слова і не залишає місця для будь-якої форми фундаменталізму.
У цьому контексті варто підкреслити, що християнство не можна прирівнювати до «релігії книги». Цей вислів є некоректним, оскільки існує серйозний ризик звести все виключно до Святого Письма. Безумовно, Священне Писання залишається для Церкви разом з Переданням найвищим правилом її віри, однак йдеться про те, щоб ніколи не покладатися лише на письмовий текст. Об’явлення по своїй суті означає сукупність слів та діянь Бога для людини, тобто реальність, про яку повідомляє нам Святе Письмо, та яка складається з живої передачі фактів, подій, слів, обрядів, жестів і звичаїв, що передаються усно від апостольських часів до сьогодення. Можемо сказати, що Об’явлення виходить за межі Святого Письма в тій же мірі, в якій реальність виходить за межі новини, яка повідомляє нам про неї. Боже Слово – це жива і дієва реальність об’явлення Бога людині (Іс. 55,10-11; Євр. 4,12-13), яка знаходить своє кінцеве і остаточне сповнення в Ісусі, вічному Слові Отця (Ів. 1,1; Євр. 1,2), Який є водночас і посередником, і повнотою усього Об’явлення.
Слово входить в культуру
Слово Боже є динамічною реальністю, яка входить у культуру різних народів завдяки євангелізації. Для ефективності цієї взаємодії необхідна належна оцінка культури, в якій здійснюється євангелізація. Протягом історії Церква напрацювала різні критерії, щоб зробити плідним діалог між культурою віри та культурами народів. У цьому сенсі незмінною парадигмою завжди є слова й діяння Ісуса Христа, Який показує приклад гармонії між вірою та культурою, що завжди підпорядковані меті Божого Об’явлення.
Євангелія розповідає, що Ісус увійшов в історію, використовуючи для проповіді Божого слова форми, які були зрозумілі тогочасній культурі. З іншого боку, Він використовує мову, яка часто перебувала в повному розриві з цією культурою. Христос добре усвідомлював, що своєю поведінкою запроваджував нововведення. Однак Він використовував мову, яка радикально суперечила способу мислення його сучасників, щоб виявити оригінальність Божого Об’явлення. Наслідуючи свого Вчителя, Церква також повинна переймати Його мову, яка має залишатися для неї непорушним критерієм. Сьогодні не можна змінити мову Ісуса в ім’я поваги до культур, що означало б відкинення першості Слова Божого на користь людської інтерпретації.
Для того, щоб це проілюструвати, зупинімося на кількох прикладах. Погляньмо насамперед на значення крові, яка для євреїв є потужним символом життя. У Старому Завіті знаходимо закон, згідно якого було заборонено споживати кров (пор. Бут. 9,4; Лев. 3,17). Незважаючи на це, Ісус не соромився вживати вирази, які суперечили ментальності Його сучасників: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Бо тіло моє – їжа правдива, і кров моя – правдивий напій. Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому» (Ів. 6, 54-56). Ця мова, попри її парадоксальність, була повністю прийнята учнями Христа і стала нормативною, тому що нею користувався сам Ісус. Хто міг би замінити хліб і вино для звершення Пресвятої Євхаристії іншими речовинами, ближчими до культури певного народу, не претендуючи на зміну складового елементу Об’явлення? Те саме стосується й інших рис мови Ісуса. Було б нечувано замінити у молитві «Отче наш» звертання «Отче» на «Мати», адже це змінює саму мову, якою Ісус говорив про Бога. Тому ніхто не може змінити новизну Об’явлення, оскільки воно випливає з прямої мови Ісуса.
Підсумовуючи, звернімося до навчання Папи Івана Павла ІІ, який у енцикліці Fides et Ratio описує переваги і обмеження культури щодо Об’явлення. «Жодна культура ніколи не може стати критерієм оцінки, а тим більше остаточним критерієм істини про Боже Об’явлення, – пише Святіший Отець. – Євангелія не виступає проти культури, тобто в зустрічі з культурою вона не хоче позбавити її властивого їй змісту чи нав’язувати чужі, не відповідні їй форми. Навпаки, послання, проповідуване християнином у світі та в розмаїтті культур, є правдивою формою звільнення від будь-якого безладу, запровадженого гріхом, а водночас це заклик до повноти істини. Ця зустріч нічого не забирає у культур, навпаки, спонукає їх відкритися перед новизною євангельської істини, щоб вони могли черпати з неї натхнення для подальшого розвитку».
Отож, Боже слово повинно залишатися з тим оригінальним, унікальним і невичерпним відбитком значення, яке Ісус закарбував на ньому всією Своєю особою. Його мова об’явлення Отця є нормативною, щоб пропозиція спасіння знайшла плідну відповідь у нашому серці.
Бібліографія:
ІВАН ПАВЛО ІІ, Енцикліка Fides et Ratio до єпископів Католицької Церкви про співвідношення віри й розуму, Свічадо, Київ-Львів 2000, 71.
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об'явлення «Dei Verbum» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 7, 9-10, 21
R. FISICHELLA, La Rivelazione come Parola di Dio (Quaderni del Concilio, vol. 2), Shalom editrice, 2022, 31-41.
