Віра Церкви (2). Бог об’являє Себе в історії через Слово
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Як ми говорили в попередньому епізоді, віра є особистим актом – вільною відповіддю людини на ініціативу Бога, Який Себе об’являє, про що навчає Катехизм Католицької Церкви. Ключовим документом, який торкається Божого Об’явлення є Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору Dei Verbum, присвячена якраз цьому Об’явленню. Завдяки ній віруючі отримали змогу наново відкрити для себе справжнє обличчя Бога та важливість Божого слова. Ці дві умови необхідні для того, щоб свідчити віру в сучасному світі. Конституція безпосередньо входить у складне питання про те, як і в який спосіб Бог об’являє Себе людині. У ній також йдеться про передавання віри, божественне натхнення, тлумачення Святого Письма, і, зрештою, ці питання вливаються в життя Церкви, яка живиться Божим словом.
Бог, Який об’являє Себе в історії
Об’явлення Бога пов’язане із розумінням того, як у давнину відбувалося спілкування між божественним світом і людиною. Наприклад, до наших днів дійшло багато писемних пам’яток, які стосуються стародавньої Греції. Зевс й різні придворні боги не тільки розмовляють один з одним на Олімпі, але також звертаються до людей і мають з ними різноманітні стосунки. Ці фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією, адже виражають донауковий міфологічний світогляд. Міфи пояснюють нам причини виникнення багатьох явищ завдяки метафорам. З цих розповідей можемо спостерегти, що людина не почувається вільною перед божественним. Верховним гарантом всього є доля, яка обмежує свободу людини та детермінує її майбутнє.
Зовсім інакше відбувається в історії Ізраїлю. Покликання Авраама, «батька віри», має особливі риси вільної і незбагненної ініціативи Бога, Який просить старозавітного патріарха про акт довіри й послуху: «Господь сказав до Аврама: “Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться”» (Бут. 12,1-4). Так починається біблійна історія віри, яка виявляє історичний характер Божого Об’явлення. Справді, Бог входить в історію: вічне входить у час, не втрачаючи своєї вічності, але й не маскуючись у просто випадковій тимчасовості.
Ключовою рисою Об’явлення Бога в історії спасіння є постійний діалог між Ним і людьми у світлі завіту. Порядок у завіті (союзі) між Богом і людьми гарантує сам Бог. Це щось унікальне в тогочасних договорах, адже підкреслюється нерівноправність між партнерами, які укладають завіт. Насправді ця нерівність виявляє насамперед різницю між всемогутнім Богом та обмеженою людиною. Крім того, якби угода була рівноправною, то це означало б її двостороннє розірвання після порушення однією зі сторін. У цьому випадку міцність союзу була б недовготривалою з огляду на часте впадання Ізраїльського народу в ідолопоклонство. Різні історичні події час до часу визначатимуть відносини між Богом та людиною, які складаються з вірності та зради, однак вірність даній обітниці та віра в її виконання є незмінною, оскільки Бог залишається вірним гарантом завіту.
Бог об’являється у Слові
У тривалій історії Об’явлення привілейованим засобом, за допомогою якого Бог звертається до багатьох людей та окремих осіб, залишається слово. Воно завжди вказує на спосіб обӣвлення, який дозволяє нам поступово пізнавати Божу волю і Його план. У книгах Старого Завіту слово позначається єврейським терміном dabàr, який одночасно вказує і на факт мовлення, і його зміст. Бог використовує слово, щоб об’явити Себе, щоб увійти в комунікацію з людьми. Коли промовляє сам Бог, то це означає, що Він має намір повідомити щось інтимне і абсолютно необхідне для людини, без чого вона ніколи не зможе прийти до повного пізнання себе або таємниці Бога.
Цитуючи Послання до Євреїв, Конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum підкреслює, що Бог багато разів та багатьма способами промовляв до людини (пор. Євр. 1,1-2). Це дієслово, яке у різних перекладах є недоконаного виду, тут аж ніяк не випадкове, адже позначає дію, необмежену в часі, без вказівки на її завершення. Ба більше, навіть коли у біблійній грецькій мові вдаються до дієслова доконаного виду, це означає, що дія відбулася в минулому, але її наслідки відчутні й сьогодні. Те, що Бог промовив, не є для нас подією, закритою в історичному минулому, а радше дією, яка триває. Бог продовжує промовляти до своєї Церкви, щоб відкрити приховані скарби Об’явлення і ввести її в дедалі глибший сенс об’явленої істини.
Конституція Dei Verbum зазначає: «Ця ікономія Об’явлення здійснюється через діла та слова, які внутрішньо пов’язані між собою». Наполягання на взаємозв’язку між словом та діянням вказує на ширше значення промовляння Бога до людини, яке не зводиться лише до розмовного дискурсу. Подія обӣвлення виходить за межі говоріння, охоплюючи такі дієслова як: «бачити», «чути», «торкатися», «подавати приклад», «передавати» тощо. Без такої ширшої перспективи розуміння мови, ми ризикуємо обмежити Об’явлення лишень до словесної розмови. Таким чином, Божі діла в історії краще прояснюють Боже слово, щоб відкрите те, що Бог хоче нам об’явити. Своєю чергою, слова прояснюють приховане таїнство, яке міститься в Божих діяннях.
Мета Божого обӣвлення
«Невидимий Бог з повноти Своєї любові промовляє до людей як до друзів і з ними перебуває», – читаємо далі в конституції про Боже Об’явлення. Як бачимо, Об’явлення полягає в тому, що Бог не тільки промовляє як до друзів, яких Він давно знає, але також перебуває з нами. Його мовлення не поспішне і не переривчасте. Бог не такий як людина, яка може поспішно спілкуватися з іншими, а відтак залишити їх напризволяще. Деколи ми настільки звикли до часто інструментальних взаємин з людьми, що вже не помічаємо цього поспіху. Тепер достатньо короткого текстового повідомлення у месенджері, щоб розірвати навіть тривалі взаємини. Ми відкриваємо для себе, що Бог не такий, як ми. Бог не тільки промовляє до людей, але й перебуває з ними; Він залишається, щоб розділити радощі й печалі та надати життю повного сенсу, який неможливо знайти деінде.
Саме тому ІІ Ватиканський Собор не боявся використовувати категорії персоналізму, щоб допомогти зрозуміти нам таїнство Божого Об’явлення через образ особистої розмови, яка охоплює риси дружби. Це означає, що спілкування торкається людини в її найпотаємнішому єстві, оскільки залучає її до взаємин спільності, де Бог простягає руку до кожного в його історії, щоб бути близьким. Бог дає зрозуміти людині, що має намір зустрітися з єдиною метою – спасти її, тобто дати їй можливість мати з Ним спільність життя.
Дієслово обӣвляти та іменник обӣвлення походять з грецької мови (ἀποκά&ⲹܳٱ;ō- ἀποκάλυψις – апокаліпсис). У своєму безпосередньому значенні обӣвляти буквально означає знімати покривало, яке щось приховує, щоб дозволити пізнати те, що покрите, тобто стати видимим. У той момент, коли хтось знімає покривало, об’єкт постає як пізнаваний і може бути проаналізований розумом. Дієслово обӣвляти має і друге значення: знову покривати, знову накидати завісу на об’єкт. Таким чином, Боже Об’явлення має в собі риси діалектичного руху. Об’явлене таїнство дозволяє нам осягнути певні аспекти того, що Бог бажає об’явити, і показує їх настільки, що розум може їх проаналізувати. Однак, вона знову «приховується», адже розум не може осягнути всю її повноту, і тому, хоч людина постійно долає межі свого розуміння, вона також запрошується довіритись таїнству, яке б освітило все навколо. «Уся тайна містицизму полягає в тому, що людина може все зрозуміти завдяки тому, чого вона не розуміє», – писав англійський письменник Ґілберт Кіт Честертон. – Нездоровий логік прагне все пояснити, та врешті-решт усе огортає таємничістю. Містик одну річ залишає таємничою і все решта стає ясним».
Христос – повнота Божого Об’явлення
Боже обӣвлення реалізується в історії. Догматична конституція Dei Verbum вказує на етапи історичного розвитку Божого Об’явлення, починаючи від прабатьків віри, через старозавітних патріархів, Мойсея, пророків і до повноти сповнення у Христі. Події Старого Завіту виявляються спочатку як обітниця і педагогіка, а відтак в повноті реалізуються у Христі.
Об’явлення набуває характеру справжньої розмови, яку Бог веде з людьми через Ісуса Христа, звершителя і повноти Об’явлення. В особі Ісуса Боже Слово стало людиною, що було нечуваним, зокрема, для сучасників євангелиста Івана. На початку своєї Євангелії, він виражає абсолютну на той час новизну: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Ів. 1,1). Ісус з Назарету, таким чином, повністю і на ділі є Божим Словом, стаючи «мовою» Об’явлення. Тому можна метафорично сказати, що був час, коли Боже слово було дитиною, підлітком, юнаком і дорослим, поступово відкриваючи неповторне обличчя Отця в особі Ісуса Христа.
Вся повнота Воплоченого Слова, те, що залишилося написаним, і велика частина, яка не була записана, і є тим, що становить для нас Боже Об’явлення. У словах і вчинках Ісуса з Назарету Бог зустрічається з людиною у найбільш людяний спосіб і в найбільш зрозумілій формі. Коли хочемо пізнати людину, ми прислухаємося до того, що вона говорить і дивимося на те, що робить. Тому, якщо хочемо досягти єдності з Богом, нам потрібно вивчити Христові діла й слова, щоб не тільки пізнати Бога, а й наслідувати Його у своєму житті задля освячення і спасіння.
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об'явлення «Dei Verbum» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 2-4.
Катехизм Католицької Церкви, Місіонер, Львів 2002, 166.
Ґ. К. ЧЕСТЕРТОН, Ортодоксія, Свічадо, Львів 2019, 31.
R. FISICHELLA, La Rivelazione come Parola di Dio (Quaderni del Concilio, vol. 2), Shalom editrice, 2022, 10-12, 15-17, 20, 34-35.
