蜜桃交友

Св?тлана Духович – Ватикан

«Будь-яке свято на фронт? пов'язано з тим, що з огляду на бойов? обставини сакрум зника?», – каже в ?нтерв’ю для ватиканських мед?а владика Богдан Манишин, ?пископ-пом?чник Стрийсько? ?парх??, кер?вник Департаменту в?йськового капеланства при Патр?арш?й кур?? УГКЦ, д?лячись думками про те, наск?льки капеланам вда?ться допомагати в?йськовим на фронт? святкувати Р?здво. «Це залежить в?д насиченост? того, що в?дбува?ться, в?д того, чи б?йц? усп?шно ведуть оборону, чи, може, зазнають б?льших втрат, чи десь перемагають, – дода? в?н. – Вплива? також в?ддален?сть в?д дому, ?нтенсивн?сть бойових д?й – все ма? значення. Але капелан, який присутн?й там, ма? дати зрозум?ти нашим захисникам ? захисницям, що будь-яке терп?ння – це народження нового життя. Потр?бно донести захисников? ? захисниц?, що те, що вони пережили, було не даремним. Кожному терп?нню потр?бно надавати сенс, бо в ?ншому випадку воно приведе до розпач?».

Ц?нувати жертву тих, хто в?дда? з нас сво? життя

?пископ поясню?, що тут не йдеться про те, чи виграна чи програна битва, а про жертву, тому що т?, хто вируша? на фронт, «дають згоду на те, щоби рано чи п?зно можуть це життя в?ддати», але не просто в?ддати, а в?ддати за когось. «Коли ми проводжа?мо когось ?з наших б?йц?в в останню путь, – зазнача? владика Богдан, – ми кажемо: “В?ддав сво? життя за Укра?ну” ? це перегуку?ться з? словами ?суса: “Я кладу сво? життя”. Тобто ми покликан? дати в?ру, що ?хн? життя також не переста? ?снувати: воно да?ться ?ншим. Але дуже важливо, щоб й ?нш? навчилися це ц?нувати, ? розум?ли, що наше життя ма? ц?ну: якщо ходимо по ц?й земл?, то це ц?ною чийогось життя. ? це такий сенс народження».

В под?ях, пов’язаних з народженням Христа, як поясню? владика Богдан, знаходимо приклад того, що ми часто не розум??мо, чому з нами в?дбува?ться те чи ?нше. Для юде?в перепис населення, не наказаний Богом, був гр?хом. Мар?я з Йосиф знали це, але вони мус?ли йти до Вифле?му, ? таким чином збулося Писання. Також ? Симон Киринейський не розум?в, чому йому дали нести хрест ?суса по дороз? на Голготу. «Але так народжу?ться нове життя, – каже ??рарх. – Оце контекст того, що Укра?на ма? зрозум?ти: ми народилися, бо ? т?, як? сьогодн? там, на л?н?? фронту. А вони ? там, тому що вони люблять. Якби не любили кра?ну, ?х би там не було. Вони стоять на пограничч? м?ж добром ? злом. Вони несуть той хрест, який хтось ?нший не може нести. ?сус на хрест? да? життя нов?й сп?льнот?. ? там, на фронт?, сенс Р?здва поляга? в тому, щоби залишитися собою. Бо на в?йн? найважче – це залишатися людиною».

Р?здвяне тепло на фронт?

Думки ?пископа, який вже не одне Р?здво пров?в серед в?йськових, линуть до рад?сних момент?в, як? можна назвати р?здвяним чудом. На Р?здво ? на Великдень разом з ?ншими священиками в?н при?жджа? у т? м?сця, куди в?йськов? приходять з л?н?? фронту на дв?-три доби, щоб з?гр?тися, випрати одяг, висушити, по?сти, поспати, бо «люди виснажен?, а танки пруть…». Владика Богдан пригаду?, що одного разу у р?здвяний час вони при?хали в?дв?дати б?йц?в одного п?дрозд?лу, ? там у них зламався автомоб?ль. Його ?м в?дремонтували, але вони збилися ?з запланованого граф?ку в?дв?дування р?зних точок, де були в?йськов?. «Ми думали: “Чому ж ми так затриму?мося?” – розпов?да? наш сп?врозмовник. – П?зн?ше виявилось, що це зап?знення мало св?й смисл. Один ?з б?йц?в розпов?в, що саме того дня, коли ми при?хали до нього, в?н зак?нчив молитися дев'ятницю. Щойно перед тим в?н прийшов з бойового завдання ? дуже спод?вався, що саме того дня поспов?да?ться ? прийме Святе Причастя. Йому казали: “Слухай, тут Куп'янськ. Де ти тут знайдеш священника?”. А ми при?хали туди саме у той момент, коли в?н там був». П?д час тих в?дв?дин була ще одна важлива зустр?ч. Через затримку вони змушен? були провести дв? доби в одному м?сц? з в?йськовими. «Пройшов час, ? ми на Великдень знову зав?тали до тих б?йц?в, в яких були на Р?здво, – пригаду? владика. – ? один ?з них сказав: “Якби Вас тод? не було, я би з ж?нкою роз?йшовся. Я тод? п?шов до спов?д?, я переглянув сво? життя, ? тепер зовс?м ?накше дивлюся на сво? родинне життя. ? я щасливий з дружиною”. Пройшов ще якийсь час, може, м?сяць-два, ? я д?знався, що в?н отримав тяжке поранення. Як ви дума?те, хто за ним доглядав? Звичайно, його дружина».

Один з момент?в, що з?гр?вають душу ?пископа, це коли в?йськов? просять його навчити ?х молитися на вервиц?. «А найб?льше шкодую про те, – дода? в?н, – що багато людей, як? хот?ли би ц??? духовно? п?дтримки, не мають можливост? ?? отримати, бо ми неможливо охопити вс?х». В?н поясню?, що, зазвичай, кожна в?йськова бригада, яка може бути б?льшою чи меншою за чисельн?стю, ма? свого капелана. «Бува? так, що ти при?хав ? по?хав, ? дехто може тебе ? не бачити», – каже ?пископ.

Дарувати себе ?ншим разом з тими, хто служить

Досв?д капеланства владики Богдана Манишина розпочався ще в 1998 роц? п?д час його навчання в Льв?вськ?й духовн?й сем?нар??, коли в?н разом з ?ншими сем?наристами почав проводити зустр?ч? з курсантами в Академ?? сухопутних в?йськ у м?ст? Льв?в. Щоб пояснити сутн?сть капеланства, в?н пригаду? його витоки. Саме слово “капелан” ? його м?с?я пов’язан? ?з постаттю святого Мартина Турського (317-397), який народився в римськ?й пров?нц?? Паннон?я (нин? територ?я Угорщини). Його батько був в?йськовим арм?? Римсько? ?мпер??, ? вже у в?ц? п'ятнадцяти рок?в в?ддав свого сина до в?йська. «Вже в юнацьк? роки, – розпов?да? владика Богдан, – Мартин перейнявся християнством, ? для нього природою християнства було д?литися з ?ншими. В?н ще не був хрещений, але вже д?лився з потребуючими. П?зн?ше в?н прийняв хрещення. Вже у в?с?мнадцять рок?в в?н став оф?цером, ? коли в зимн?й пер?од в?н об'?жджав одне ?з м?ст сучасно? Франц?? (тод?шня Римська ?мпер?я), в?н побачив при брам? б?дного чолов?ка, який замерзав. Мартин вир?шив його не оминути ? не мав б?льше н?чого дати, кр?м як в?дтяти половину свого плаща, латинською “cappa”. В?н не м?г дати весь плащ, бо його використовували в походах як намет ? в?н належав римському в?йську. Оп?сля вноч? йому сниться ?сус, одягнений в його плащ ? каже: “Мене Мартин одягнув”. Через певний пер?од часу в?н залишив в?йськову службу, заснував монастир ? помер сво?ю смертю».

П?зн?ше друга половина плаща-капи святого Мартина стала предметом вшанування у французьк?й арм??. Для не? був створений пох?дний храм, який назвали «капелою» (лат. capella; зв?дси походить й укра?нське «каплиця»), а священника, який служив у цьому храм?, почали називати “capellanus”, капелан. У кожному лег?он? ?мператора Римсько? ?мпер?? Костянтина I Великого була пох?дна церква (окремий намет) ?з християнським священником.

«Отже, природа в?йськового капелана, – поясню? сп?врозмовник, – поляга? в тому, щоб в?ддавати, дарувати себе разом з тими, хто служить. Проходять роки, зм?нюються обставини, але природа залиша?ться та сама, тобто ти ? громадянином обидвох царств: Царства Божого ? царства земного, бо капелан також п?дпорядкову?ться в?йськовим законам. Очевидно, що практично зг?дно з? вс?ма м?жнародними нормами, капеланов? не дозволяють волод?ти ? користуватися збро?ю».

Кер?вник Департаменту в?йськового капеланства зауважу?, що така природа капеланського служ?ння вимага? жертовност?. «Але там, де ? так? екстремальн? ситуац??, ти бачиш, як Бог д?? в ?стор?? кожного людського життя, – наголошу? в?н. – Ти бачиш, як Бог бере людську ?стор?ю у Сво? руки, як В?н ?? зм?ню?, тому що там ? пограниччя м?ж добром ? злом. ? капелан ма? в сво?й природ? обов'язок нагадувати, щоби в?йськовик завжди залишався людиною, що обставини, як? складаються, не ? вищ? за тебе. Так, чаша терп?нь може перевершувати тво? можливост?, але коли з нами Бог, то нас уже багато».

В цьому контекст? ?пископ процитував в?рш волинського поета Василя Слапчука, який служив на в?йн? в Афган?стан?:

Кидаю гранату –
Добр? люди, нате.
Добр? люди, добр?,
П?дпалю вам обр?й,
П?дпалю хатину…
Йди – погр?йсь, людино.
Люди добр?, люди,
Хай вам добре буде
Як, скаж?ть, солдату
Людиною стати?
Ставши – залишитись
? зостатись жити?
Люб? мамо й тату…
Кидаю гранату.

«На в?йн? ? дуже р?зн? обставини, – коменту? владика Богдан. – Але, капелан це той, хто намага?ться бути сумл?нням ? допомогти ?ншому це сумл?ння в?дчути, бо людина, незалежно яко? б вона була конфес?? чи ?ншо? рел?г??, або нав?ть не в?руюча, ма? сумл?ння». В?н пригадав цитату з Конституц?? Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному св?т?: «Сумл?ння ? найпота?мн?шим осердям ? святилищем людини, де вона перебува? наодинц? з Богом, голос якого промовля? у глибинах ?? душ?» (Gaudium et spes, 16). «Умови бувають дуже р?зн?, дуже непрост?, – зауважу? ??рарх, – людський фактор залиша?ться людським фактором. Але це ? умови нашого спас?ння. Тому така природа капеланства – залишитись людиною ? зростати в любов? до Бога ? до людей».